News

В понеділок, 12 червня, в Києві парламентський комітет з питань організації державної влади,  місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування провів круглий стіл за участі нардепів, представників громадського сектору та місцевого самоврядування. Темою засідання було питання розвитку громадської участі в процесі формування владних рішень в громадах. Зокрема, учасники висловилися з приводу внесення змін до Закону «Про місцеве самоврядування». 

Чи не найбільше дискусій викликало питання статутів громад. До цієї дискусії запросили й керівницю Волинського Інституту Права Ірину Гайдучик: «Статути не завжди є справді якісними документами в громадах. Користуючись звичкою «запозичувати» у сусіда, бо там гарно і багато написано, місцеві ради можуть створювати прецеденти, повʼязані із невиключенням норм, які є надто зарегульовані для використання жителями, не відповідають інтересам громади, суперечать законодавству, а інколи можуть навіть прямо порушувати його».

Також варто зосередити увагу на самій процедурі напрацювання статутів, вважає експертка: «Потрібно це контролювати, щоб не було бездумного копіпасту, бо вийде, як у Луцькій громаді, коли замість «лучан» там зустрічаються «сумчани». Це, на мою думку, не ок. Тому процедуру формування владно-громадської робочої групи для напрацювання статуту й обговорення, як на  мене, дуже важливо включити в зміни до Закону».

Окрім того, на думку громадської діячки, інструменти участі не можуть бути універсальними для всіх громад. Тому сам процес розробки такого документу не може не регулюватись. Тобто, не «скачали з інтернету, бо бачимо, він ухвалений в минулому році, значить там все добре». Можливо й добре, але це не ваше.

«Статутний процес – це творчий і дуже оригінальний для кожної громади процес. Але при цьому не можна із нього виключати жителів, активну громадськість, молодь, ІГС, бізнес та ін. Саме їм користуватись його нормами. Долучаючи їх, ми не лише одразу оживляємо документ і робимо його впізнаваним у громаді, а й формуємо його на основі пріоритетної цінності – бажання взаємодіяти і розділяти відповідальність за прийняття та реалізацію рішень», – додає Ірина Гайдучик.

У той же час вона вважає, що реєстрація документу в органах юстиції не створює умов для його дієвості чи відповідності нормам чинного законодавства: «Часто в фахівців, які проводять його правовий аналіз, не вистачає компетенції для того, щоб проаналізувати всі норми. Норми статуту можуть працювати і без реєстрації, або ж запилитися в столі разом із свідоцтвом про реєстрацію. Тому ця опція не «оживляє» документ, а робить процедуру зарегульованою, а внесення змін – складним процесом. Адже хто ж захоче тягатися з Мінʼюстом і тим більше показувати, що попередній документ, який розробили в раді, був неякісний і тому потребує змін (не дивлячись на безоплатність процедури)».

Окремо керівниця Волинського Інституту Права зосередила увагу на термінології та підміні понять, якими часто можуть спекулювати в громадах: «На мою думку (хоча сама грішила цим раніше) – не можна Статут територіальної громади називати «малою конституцією». Конституція в Україні лише одна, іншої ні малої, ні великої існувати просто не може. Роблячи такі порівняння, ми підмінюємо поняття, і за такою логікою малою конституцією є і регламенти ради та виконкому, але ж це маніпулятивно і неправильно».

Важливим є і питання популяризації норм статуту, в тому числі через їх обговорення на етапі ухвалення та після цього процесу. Ірина Гайдучик переконана, що мало лише ухвалити документ. Необхідно зробити максимум для його популяризації, адже лише так про нього знатимуть. Хоч не існує ідеального світу, де всі дотримуються правил, проте про них потрібно знати, а тоді уже робити вибір щодо застосування.